Де біб та вода там нема голодá!

 Лариса Міхаєла ТРАЙСТА

ВЕСЕЛІ НЕБИЛИЦІ З ДІДУСЕВОЇ СКАРБНИЦІ

–        Давно біб  був першою стравою селянина, а тепер вже рідко й спогадують

про нього, махнув рукою дід, і почав наливати у миски вареного бобу.

–        А чому тепер вже не їдять його? – питаю діда.

–        А хто його знає?.. Такий світ настав, люди забувають старовину, як у туй

співанці:

           

«Ой давніми годами

жита са родили,

сусіди са навиділи,

брятя са сходили.

А нинішніми годами

Жита са неродять,

Сусіди са ненавидять,

Братя са несходять...»

– давно люди сіяли жито, гречку, коноплі, садили біб, а тепер... Та ти їж, донечко, їж, чи може не любиш?

–        А звідки мені знати, чи люблю біб чи ні, я ще ні разу його не їла?.. –

відповіла я і взялась за ложку, щоб не розчарувати дідуся, але варений біб здався мені дуже смачним.

–        Ось так! Смачненький, правда?! Їж, їж, а я тобі казочку про біб розкажу, –

посміхнувся радо дідусь.

            БІБ І РИБА

            Давніми годами, коли світ був оббитий дошками, – почав дід свою казку, – вирушив Біб до Сигота на ярмарок, щоб побачити «на чім світ стоїть», тобто щоб побачити за яку ціну продається діжка бобу. 
– Куди зібралися так раненько сусіде?.. – питає його сусідка Квасолина. 
–        Та на ярмарок, – відповів Біб.

–        Купити чи продати? – поцікавилась Квасолина.

–        Ні купити, ні продати, а двох-трьох зчалувати¹ – забубонів Біб, не подобалася

йому сусідка через те, що всюди свого носа пхала.

–        А як зчалують вас? – розсміялася Квасолина.

–        А мене защо?.. – кинув її Біб і покотився до міста.

Та переходячи річку, під мостом побачив Рибку з хвостом і подумав

пожартувати  з нею:

–        Добрий день, пані «Розплюй-хліб»!

–        Доброго здоровля, пане «Роздуй-черево»!

А давно насправді рибу називали «Розплюй-хлібом», через то, що в неї багато

кісточок і важко її було їсти, а Бобові ще ніхто не смів так говорити, хочай він насправді роздував людям черево, але вони поважали його.

            Погулявши по ярмарку, побачивши, як оцінюють його люди, задоволений Біб запросив свого кума Гороха, до корчми, щоб почестуватись, і розказав тому, як його образила Риба.

–        Як ти її назвав «Розплюй-хлібом», то певна річ що вона не назве тебе

Котигорошком, – розміявся Горох.

            Повертаючись додому, Біб зупинився на мості і голосно вклонився Рибі:

–        Добрий день, «Панська-стравочко»!

–        Дай вам Боже здоров’їчко «Газдівський-хлібе»! – ласкаво відповіла риба.

Біб рушив додому радий і щасливий, а Рибка під мостом весело замахала

хвостом.

ЯК СТАРЕНЬКА БІБ ЖУВАЛА

–        Давно, коли мені було тринадцять-чотиринадцять років, то тут, де тепер

сидить молодий Косован, жила стара бабуся Грещучка, – почав дідусь іншу історію, добавляючи собі трохи бобу. – Дуже чесна жінка була, всім любила допомогти, чим могла і як могла. Бувало сапають жінки на ниві або збирають в полі сіно, і враз біля них стара Грещучка з сапою чи граблями, щоб допомогти.

            А там, по той бік потока, мала ниву скупа багачка Лазариха. Вона навіки сапала сама, бо ніхто не хотів іти їй сапати через те, що не хотіла платити, як інші ґаздині, і не приносила на ниву їсти. І так одного ранку стара Грещучка, змиловалася над скупою Лазарихою, що та сапає сама, взяла сапу і пішла їй допомогти.

–        Я немаю звідки вам заплатити! – мовила Грещучка.

–        А я не вимагаю ніякою плати, я хочу вам допомогти, – посміхнулася стара

Грещучка. 

–        А ні харчів не взяла з собою, – додала байдуже.

–        Нічого, нічого тетина, я не голодна. Тільки що їла.

Стала стара Грещучка у постадь² біля Лазарихи і почала сапати, а та краєчком

ока все зиркає на стару і фоскає як сердита ведмедиця.

            «Ану лиш дивися на стару, каже що неголодна, а вчепилася до моєго бобу, як сліпий до плота і жре гейби три дні не виділа страву», – думала Лазариха, а далі до старої:

–        Досить на сьогодні! Ідіть собі додому, бо і мені треба йти!..

Стара Грещучка, зупинилась сапати і виплювала біб з рота:

–        Агі би му з бобом, який твердий! Взяла в рот зерно бобу і від ранку жую його

і ніяк не можу дожувати...

–        То ви зранку те саме зерно бобу жуєте? – повеселішала Лазариха.

–        Те саме, доню, те саме.

–        Ну, тоді будемо сапати далі!  

Така скупа була Лазариха, а моя мама садила біб біля дороги, щоб подорожні

могли  рвати і жувати, бо давно люди так жували біб, як ви жуєте тепер оту жвачку.

Егей, доню, де біб та вода там нема голодá!

¹Зчалувати – обманути.

² Постадь – частина земельної ділянки, яку треба обробити від початку до кінця.